Упертість дитини — це прагнення хоч би там що зробити по-своєму, всупереч умовлянням, проханням, порадам, вказівкам дорослих. Упертість може бути формою протесту, що виявляє невдоволення необґрунтованим придушенням самостійності та ініціативи дитини, які розвиваються.
Уперті діти відмовляються виконувати те, що від них вимагають дорослі, або прагнуть зробити обов'язково по-своєму, без якої-небудь усвідомленої причини. Тому важливо зрозуміти причини дитячої відмови, її біологічну або психологічну природу.
Трапляється і так, що дитина права у своїй відмові: їй може давити нове взуття, в організмі може бракувати ферментів для розщеплення молочних продуктів, може актуалізуватися потреба в грі замість пропонованої навчальної діяльності; проте пояснити свій дискомфорт дитині іноді буває важко.
Дорослим також необхідно зважати на те, що всі діти прагнуть до самостійності. Бажання робити по-своєму, виявляти ініціативу, а також якоюсь мірою не підкорятися дорослому, зростає в міру збагачення досвіду дитини, в міру її розвитку.
Запобігти зіткненню двох вольових проявів — дитини і дорослого, конфліктам дорослих із дітьми можна, якщо змалечку дитину, з одного боку, привчають виконувати послідовні вимоги дорослих і стримувати свої імпульси, а з іншого — навчають конструктивно висловлювати свої бажання. Роль же дорослого полягає в керуванні напрямом поведінки дитини в межах корисності для її розвитку.
Не слід забувати про важливість допомоги з боку дорослого та гнучкості його поведінки у взаєминах із дитиною. Наприклад, якщо дитина не хоче читати, а хоче розглядати картинки, можна їй поступитися та запропонувати згодом трошки почитати. Складання ж після гри іграшок — обов'язкове правило, і якщо дитина відмовляється це робити, необхідно збирати іграшки разом із нею. У дорослих, на жаль, це завжди вистачає терпіння та часу дошукуватись причин упертості дитини: простіше, звісно, придушити її волю, примусити. Доречне запитання: у такому разі чия це проблема?
Діти не народжуються примхливими й упертими, і це не їхня вікова особливість. Не можна подібні прояви виправдовувати характером, тому що характер не є вродженим і незмінним, а формується упродовж всього життя людини. Примхливою дитина стає внаслідок помилок виховання, яких припустились дорослі.
Як ми вже згадували, у дітей шостого року життя капризи часто пов'язані з незадоволенням їхніх реальних потреб. Однак подібні прояви не можна вважати капризами: достатньо усунути причини, що створюють незручності, і дитина знову стає спокійною. Завдання дорослих — передбачати спроби дитини досягти бажаного; це серйозна передумова виникнення капризів у дітей.
Часто капризи приймають за нервові прояви в поведінці дитини. Нервовість приписують їй особливо тоді, коли капризи виявляються в такій бурхливій формі, що дитина не тільки кричить, але й замахується на дорослого, розкидає іграшки, лягає па підлогу тощо.
Для того щоб виключити припущення про нібито нервову дитину, радимо повести її до лікаря. Вибух дитячих капризів — це тактика дитини домогтися свого, особливо якщо її «хочу» зненацька натрапляє на відмову з боку дорослого.
Як же дорослим ставитися до таких проявів дитячих капризів? Стриманість, незворушність у розмові з дитиною, неприпустимість прояву жалості до неї — кращі помічники в подібних випадках. Завжди потрібно мати на увазі, що бурхлива сцена розрахована дитиною на те, щоб домогтися від дорослих поступки. Якщо діти звикають до того, що будь-які їхні бажання (навіть ті, які порушують установлені в родині правила) виконуються, у них формується чіткий стереотип спілкування з дорослими, який можна передати формулою: «Захочу — покричу — отримаю». У разі якщо дитина переконується в тому, що поруч із нею немає нікого, хто їй співчуває, і ніхто не поспішає заспокоїти її, нічого не залишається, як припинити сцену.
Незабаром дитина зрозуміє, що її крики нікого не зворушують, і тоді звичка імітувати істерику поступово зникне.
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|
