Споконвіку Великдень вважається чи не найбільшим святом. Якраз на цей час припадає поворот сонця на літо, а це означало пробудження всього живого, воскресіння природи, перемогу життя над смертю, правди над облудою.
Під самим Спасителевим хрестом на Голгофі росла на голій скелі лобного місця одним-одна квітка, на яку ніхто не звертав уваги. Вона бачила, як катували й мучили Ісуса та розпинали на хресті, й уся аж дрижала від болю та співчуття.
Великдень називається так тому, що в той час, коли жив Христос, сонце світило так яскраво і дні стояли такі довгі, що теперішніх днів треба сім зложити докупи, щоби був один тодішній, — такий був день великий. У давнину, за часів Христа, було, як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж наступної суботи ввечері.
Засвітило сонечко ранком у віконечка.
Поклала мама в кошик паску, писанки, ковбаску та покликала донечку — Параску:
— Від себе і від Батька, і від мене занесеш Бабусі Свячене! І пішла Параска: в кошику ковбаска, писанки і паска. А дорогою дивуються горобчики:
Коли на Великдень поверталися зі свяченим до своїх домівок, господар хати з кошиком ставав на порозі і казав тричі: «Христос воскрес». А вся родина, сім'я хором відповідала: «Воістину воскрес».
На Гуцульщині був такий звичай, що ґазда свячену паску насамперед ніс до худоби, клав її тричі на хребет, промовляючи: «Який дар красний, такі аби Бог дав телиці красні». Зі стайні господар зі свяченою паскою йшов до пасіки.