Вундеркінд, як говориться у словниках, - це дитина, що виявляє незвичайний для свого віку розумовий розвиток чи видатну обдарованість в якій-небудь галузі науки чи мистецтва. Інколи вживається в іронічному значенні. Отже, мова йде про виняткові здібності, помічені здебільшого у дошкільників.
Яка мати чи батько не мріють про те, щоб із їхнього малюка виріс справжній талант, щоб він став якщо не уславленим, та принаймні не гіршим за інших ученим, артистом, письменником, музикантом? У цьому немає нічого поганого. Навпаки, дуже добре, коли можна мріяти про щасливе, радісне майбутнє своїх нащадків. Скільки із тих, хто ще недавно сидів за партами, вже показали себе здібними, талановитими членами нашого суспільства, діячами науки, техніки, культури. І, певно, у багатьох із них здійснилися оті давні мрії.
Та буває й інакше, коли дорослі не лише не допомагають, а, навпаки, завдають шкоди дітям, а собі — зайвих прикрощів і розчарувань.
Росте в сім'ї хлопчик. Ледве навчився ходити й розмовляти, ще нічого такого не знає і не вміє. Для рідних він, зрозуміло, найкращий у світі, найрозумніший і взагалі надзвичайно обдарований. А руки в нього особливі, такі, як у геніальних музикантів. Починають навчати його музики. Беруть викладача, платять чималі гроші. Хлопцеві спочатку цікаво, а батьки вже бачать у цьому вияв покликання. Та «покликання» вистачає лише на кілька занять. Учителька переконується, що ніяких особливих музичних задатків у дитини немає, починає пояснювати батькам, що головне у навчанні музики не пальці, а «внутрішній» слух, відчуття ритму, тобто саме те, чого їхньому синові якраз бракує. Та де там! Його силоміць саджають за інструмент, вдаються до покарань, позбавляють хлопця радощів дитинства. Він готовий поламати піаніно, зненавидів учительку. Рідні ж, які вже уявили сина великим музикантом, не здаються. Кому і яка користь від таких мрій? Твердження про те, що немає дитини, ні до чого нездатної, зовсім не означає, ніби з кожної можна виховати талановитого музиканта, художника чи артиста.
Хлопець із щойно наведеного прикладу запротестував, бо у нього немає ні відповідних схильностей, ні бажання. Можна сподіватися, що батьки, врешті, зрозуміють це і облишать свої наміри. А буває ж і гірше. Інколи дорослим вдається переконати звичайних собі сина чи доньку, ніби ті справді обдаровані. Тоді вони виступають єдиним фронтом проти всіх, хто «заважає розвиткові таланту». Та головне — все це морально розбещує дитину. Вона й сама починає вважати себе винятковою, не такою, як інші її ровесники. Звідси народжується зверхність, зазнайство, неповага у ставленні до присутніх. Саме тут — і хворобливе самолюбство, і надзвичайна образливість, заздрісність. У сім'ї така особа росте ледащою. Її звільняють від будь-яких обов'язків, забезпечують усім потрібним і непотрібним, потурають усім її примхам. І виростає з неї самозакоханий егоїст і утриманець, котрий, зрештою, вступає у конфлікт із суспільством, яке не визнає ні егоїзму, ні споживацтва. І ходить він невизнаним «генієм», а то й нахабно домагається незаслужених привілеїв.
Проблема здібностей людини — одна з головних у виявленні індивідуальних особливостей. Вивчення художніх, музичних, літературних, технічних, математичних та інших здібностей показало, що вони розвиваються у процесі діяльності й не можуть бути природженими чи передаватися у спадок. Природною основою їх виступають задатки — певні анатомо-фізіологічні механізми, що створюють кращі чи гірші умови для розвитку здібностей, проте самі по собі не визначають їхнього змісту і структури. Зв'язок між задатками і здібностями складний і багатозначний. Він виявляється, зокрема, в тому, що на базі одних і тих же задатків можуть формуватися різні здібності і навпаки. Інакше кажучи, генетична програма індивіда, будучи передумовою здібностей, не обумовлює однозначно їх розвитку. Природні дані реалізуються не однаково залежно від суспільних обставин і діяльності самої людини. Саме в цьому виявляється єдність біологічного та соціального.
Не можна визнати науковими теорії про природженість здібностей, які немовби цілком визначаються генетичною програмою індивіда, а процес їх формування є лише розгортанням цієї програми. Не мають підстав і твердження, ніби природні передумови зовсім не пов'язані із здібностями, і кожна людина може реалізувати будь-які з них.
Здібності треба виховувати і розвивати. Це завдання покладається не лише на школу та інші установи, покликані стимулювати дитячу самодіяльність і творчість, а й на сім'ю. І слід, зрозуміло, пам'ятати, що в цій справі неприпустимі всілякі крайності.
Ніхто не може наперед сказати впевнено про власні здібності, як і про чужі, доки не переконається в них на ділі. Музичні здібності перевіряються у співі чи грі на іструментах, художні — в образотворчій діяльності, математичні — при розв'язуванні задач тощо. Отже, якщо дитина не займалася музикою, про її обдарованість у цьому плані нічого сказати не можна. Це стосується і всіх інших здібностей, бо вони виявляються і формуються в конкретній діяльності.
Та дехто вдається до іншої крайності, вважаючи, що дитина повинна перепробувати і музику, і живопис, і техніку та безліч інших справ, щоб можна було судити про ті чи інші здібності. Чимало батьків бездумно стають саме на цей шлях: починають навчати свого нащадка музики, водять до образотворчої студії, будинку технічної творчості. А він, украй перевантажений, не має права навіть на дозвілля, нервова система його перенапружується, дитина стає грубою, дратівливою. А батьки знов і знов тягнуть її за руку до піаніно або постачають новими пензлями чи «конструктором». А чи є в цьому потреба?
Засвідчено далеко не поодинокі випадки раннього вияву обдарувань. Деякі діти у трирічному віці опановують азбуку, швидко навчаються читати, складають вірші, й притому досить досконалі, мистецьки володіють грою на музичному інструменті тощо. Шлях до творчості в дитинстві може бути й нелегким. Від дорослих залежить полегшити його турботою та увагою або ускладнити надмірними вимогами до юного обдарування, тиском, невиправданим сподіванням на швидкий успіх.
Для утвердження обдарованості дитини потрібно створити умови, за яких вона могла б розвиватися всебічно. Та для цього важливо насамперед виховувати у неї такі якості, як посидючість, працьовитість, уміння зосереджуватися, переборювати посильні труднощі, тобто те, без чого не розвинеться жодна здібність. Звичайно, бажано, щоб діти брали участь у роботі гуртків, технічних станцій, художньої самодіяльності. Проте до всього прилучити їх не можна, бо у них — свої інтереси, схильності, та, зрештою, існує певна межа витривалості організму.
У здібностей та обдарованості є певні ознаки: інтерес і схильність до якогось виду діяльності та елементи оригінальності в ній, потяг до творчості. Про них можна судити і по тому, як за рівних умов діти справляються з виконанням однакових завдань, якими темпами оволодівають знаннями, вміннямл й навичками, яких успіхів при цьому досягають.
Вивчення цих показників переконує, що здібності малят навіть до одних і тих же видів діяльності неоднакові, що одні більше здібні до конструювання і мало до музики чи живопису, інші ж — посередні конструктори, але виявляють неабияку музикальність або художній хист. Тому, не знаючи, до чого дитина переважно схильна, не варто навіть у мріях вважати її «талантом». Бо його може й не бути, а не здійснені надії, неминучі розчарування зашкодять і здоровим паросткам.
Отже, йдеться про необхідність правильного підходу до вихованців з точки зору оцінки їхніх здібностей. У цій справі слід бути особливо обережними, бо однаково шкідливо чи привчати малят до думки про їхню особливу обдарованість, якщо такої немає, чи не помічати її. Однаково насторожує, коли про дитину, яка ні в чому себе ще не проявила, говорять: «Він у нас такий здібний!» або навпаки: «Ти ні до чого не здатна».
Мишко, загалом гарний хлопець, до якого вчителі молодших класів не мали серйозних претензій, у п'ятому почав вчитися на трійки, шостий — ледве витяг, а в сьомому на нього вже махнули рукою як на зовсім безнадійного. Хлопця й раніше не було чути, ніби і в класі немає. А тепер він часто, взагалі не приходив до школи. Замість уроків іде собі в ліс, де його все приваблює, все цікавить: і пташині співи, і шелест могутніх дубів, і яскраві сонячні промені, і тіні на галявинах. Знає, де можна знайти гриби, покаже всі пташині гнізда. Є у нього і велика таємниця — знайомий лісник. Чуйний дядько, кращий за рідного батька, за вчителів. Від них Мишко тільки й чує: «Дурень, нещастя на нашу голову, недотепа». А від лісника — жодного образливого слова. За невстигання у школі, правда, не похвалив, але й не прогнав. Лісник з цього приводу запитував себе, чи правильно зробив, і вирішив: «Правильно». Не можна було проганяти хлопця: він кмітливий, привітний, лагідний. А проженеш — піде блукати та й натрапить на погану компанію. А допитливий, хороший хлопець... шкода.
Не так просто заглянути у найтаємніші куточки дитячої душі, та і вдається не кожному. Але заглядати треба. Особливо у душі таких Мишків, які й самі до пуття не знають, до чого здатні, чого хочуть. Якесь необережне слово на зразок «недотепа» або «пуста голова» — і дитина замкнулась, відгородилася від тих, що покликані її ростити, пробуджувати творчий неспокій.
Повернути віру в себе, у власні сили і здібності саме в такий спосіб — надзвичайно дорого. Щоб уникнути цього, дорослим слід бути уважнішими, до своєї зміни, допомагати їй вчасно знайти бодай маленьке покликання.
Доводиться наголошувати на тому, що немає дітей, ні до чого не здатних, зовсім нездібних. Це суперечить самій сутності людини, яка «у своїй дійсності... є сукупність суспільних відносин». Проте не завжди складаються сприятливі умови для розвитку здібностей. Тоді й виникає проблема невиявлених можливостей, невикористаних резервів, проблема «важких» дітей, серед яких чимало обдарованих.
Здібності у малят виявляються досить рано, причому у всіх доступних їм видах діяльності. Про це переконливо свідчать, зокрема, спостереження за колективною діяльністю дошкільників, де їх можна порівнювати. Ранній прояв здібностей має, зрозуміло, недосконалі форми, тому що для їх розвитку потрібні , знання, уміння, певна міра сформованості інтелектуальних та інших психічних якостей. Та вони поступово, з часом набуваються. А от придивитися до ранніх проявів дуже важливо. Тут усе має значення: чим взагалі цікавиться дитина, наскільки стійку схильність виявляє вона до якоїсь діяльності, сам перебіг та міра заглибленості в неї, конкретні результати. Врахування цих факторів — необхідна умова раннього виявлення і дальшого розвитку дитячих здібностей.
Вище розглядалися дві поширені помилки дорослих в оцінці здібностей, а отже, й у вихованні дітей. Це, з одного боку, переоцінка; яка зустрічається найчастіше, а з іншого — недооцінка їх. І те, й друге однаково шкідливе — і в загальновиховному плані, коли ставлення до вихованців без урахування їхніх реальних можливостей викликає якісь збочення у поведінці та психіці, і з огляду на розвиток самих здібностей.
Недооцінка не створює сприятливих умов для розвитку здібностей і є однією з головних причин його затримки. Байдужість до схильностей та інтересів дітей, позиція на зразок «хай підросте, а там видно буде» не мають нічого спільного з обережністю і неквапливістю у виявленні здібностей, з відповідальним ставленням до нього і можуть практично заглушити справжнє обдаровання.
Ніяк не краща з цього погляду і переоцінка здібностей. Крім моральних збитків, про які вже говорилося, вона шкодить самому їх розвиткові, бо в цьому випадку намагається всіляко форсувати схильності, які справді є у дитини, немов керуючись прислів'ям «мета виправдовує засоби», або просто виховувати у неї те, що забаглося дорослим.
Так, здібності треба виявляти і розвивати, бо всі діти здібні, хоч і по-різному, а серед них є чимало справді обдарованих, і тому, що для їхнього розвитку в нашому суспільстві створено всі умови. Предметні гуртки, музичні, хореографічні, художні школи (училища), технічні, юннатські та інші станції, різні форми художньої самодіяльності, загальноосвітні школи з певним ухилом для обдарованих вихованців (наприклад, фізико-математичні), весь уклад нашого життя покликані сприяти розвитку творчих здібностей, розквітові талантів. Не останню роль відіграє тут певна індивідуалізація й диференціація навчання у звичайних його формах.
Та не менш важливо формувати у малят, і по можливості якомога раніше, так звані загальні здібності, а точніше загальні компоненти спеціальних здібностей, тобто здатностей до конкретних видів діяльності.
У здібностях поєднується індивідуальне, особливе, й загальне. Індивідуальне виявляється в тому, що не буває двох однакових художників чи конструкторів,— у кожного своя манера, свій стиль роботи. Особливе стосується якісних характеристик здатності до окремих видів діяльності: художні здібності за змістом, структурою, засобами виявлення відрізняються від технічних тощо. Загальне — це те, що входить у структуру всіх конкретних здібностей. Саме воно повинно бути предметом посиленої уваги у вихованні дітей незалежно від їхніх індивідуальних особливостей. Ніякої здібності не можна розвинути без відповідних знань та умінь, без уважності, наполегливості, почуття відповідальності за доручену справу і прагнення доводити її до кінця, звички до трудового зусилля, працьовитості.
Наявність цих якостей може компенсувати недостатній рівень якоїсь здібності і є запорукою того, що й при середніх здібностях можна досягти значних успіхів у навчанні чи трудовій діяльності. Не слід забувати, що і талант як вищий вияв обдарованості — це передусім постійна, наполеглива, копітка й цілеспрямована праця.
Б. Ф. Баєв
"Чи знаєте ви свою дитину"
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|
