В одному місті жив собі чоловік. Ні родини в нього не було, ні дітей, а лише багатство небачене. Був товстосум той страшенно скупий. До того ж мав зле серце і черству душу. Ніколи він не пожалів ні песика бездомного, ні злидаря безхлібного.
— От який я багатий! — посміхався спогорда. — Що мені ті люди, коли вони бідніші від мене?
Якось була люта зима. Хурделиця снігами трусила. Мороз аж сльози з очей витискав. Саме тієї пори Святий Миколай по світу ходив. Додивлявся, хто з малечі залишився ще без подарунка.
— Ніби усіх дітей обійшов й усі подарунки розклав. Жодного не залишилося, — вдоволено мовив сам до себе Миколай.
Аж дивиться — дівчатко біля вікна сидить, у сніговицю заглядає.
— Ай-ай-ай! Вона ж мене виглядає, бідолашна! Як же це я її без дарунка лишив? — бідкався дідусь. — Старий, видно, став. І, як на лихо, гостинці скінчилися. Зайду-но я до того багатія, попрошу в нього щось для дитини.
Тай постукав у ворота.
— Хто там? — питає багач.
— Перехожий один. Пусти, чоловіче добрий, бо замерзну.
— То й замерзай. Мені що до того!
— Я Святий Миколай. Прошу в тебе щось для дівчинки. Не може ж вона залишитися без подарунка.
— Мені байдуже, святий ти чи грішний. Я наймогутніший, бо я найбагатший. А найбагатший тому, що у своєму житті нікому нічого не дав.
— Але багатство не вічне. Невмируще тільки добро, яке ти зробиш людям. А з твоїми грішми може щось трапитися.
— Нічого не трапиться. Я сторожу надійну поставив, яка пильно охороняє мої скарби.
Пішов Святий Миколай ні з чим... Тихенько підступив до вікна, де чекала на нього дівчинка. А вона заснула...
— Ти не зостанешся без подарунка, дитино моя, — промовив Миколай тихенько. І вклав пісню в її уста.
Прокинулася вранці дівчинка й заспівала. Та так гарно, що аж сама здивувалася.
— Ой, — засміялася радісно, а я думала, Святий Миколай забув про мене.
Минув час. Дівчинка виросла і стала співачкою. Люди, слухаючи її пісні, усміхалися й добрішали. Дівчинка розбагатіла. Та незважаючи на це, допомагала бідним, жаліла бездомних котів і собак, була до всіх доброю. А ще шанувала Святого Миколая.
Якось саме того зимового вечора, коли Миколай провідує діток, поверталася співачка додому. Раптом угледіла край дороги нужденного чоловіка, що просив хоча б кусник хліба. Зглянулася дівчина. Взяла старого до своєї оселі, обігріла, нагодувала, дала чисту одежину. Тут став перед нею Святий Миколай і мовив:
— Цей чоловік пожалів колись для тебе малу дещицю свого багатства. Чи й тепер будеш доброю для нього?
— Так, буду, — сказала співачка. Він удвічі нещасніший за найбіднішого бідняка, адже його ніхто не любить.
Заплакав тут старий і сказав:
— Святий Миколаю, часто я згадував твої слова. Справді, вічне лише добро, яке зробиш ти людям. Усі мої скарби знищила пожежа. І більше у мене нічого не зосталося, бо добра я не зробив нікому.
— Якщо ти плачеш, то не такий вже пропащий, — сказав Святий Миколай, ледь помітно усміхаючись.
Через деякий час нажив той чоловік багатства знову. Проте завжди допомагав нужденним і був щасливий від того, що робив добро.
Т. Фролова
Еще про:
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|
