Жила-була собі Мишка. Якось пішла вона в поле, нажала колосків, та й повертається стежечкою через кладочку — і до лісу, до своєї хатки. Аж тут назустріч Їжачок іде.
— Здрастуй, Мишко, — привітався.
— Здрастуй, Їжаче.
— А що це ти несеш?
— Була в полі, — каже Мишка, — колосків нажала. З них зерна намолочу та борошна намелю, щоб було з чого взимку пиріжки пекти.
У Їжачка аж слинка потекла:
— Ой, я теж люблю пиріжки.
— Ну то, як зима настане — приходь, я й тебе пригощу, — запросила його Мишка.
— Дякую, — зрадів Їжачок. — Обов'язково прийду. Тільки... що це таке, зима? Коли вона буде?
— Як, — здивувалася Мишка, ти не знаєш, що таке зима?
— Ніколи не чув і не бачив, — відказує Їжачок.
— Ну як же, не бачив? Це коли надворі дуже холодно, мороз щипа за вуха.
— Гм... Комарі, буває, щипають за вуха, — розмірковує Їжачок, — а от мороз мене ніколи не щипав.
— Та хіба ж ти не пам'ятаєш, як було минулої зими: снігу намело, що й не пройдеш? — не вгамовується Мишка.
— Снігу? А що це таке, сніг? — знову нічого не розуміє Їжачок.
— Ти не знаєш, що таке сніг?! — усе більше дивується Мишка. — Ну, він холодний і м'якенький. Із неба падає. І вся земля біла-біла.
— Земля біла-біла?!! Оце вже ти утяла, Мишко. Скільки живу, по землі ходжу, а зроду ще не бачив, щоб земля білою була, — засміявся Їжачок. — От ти, Мишко, вигадниця.
— Ну як же, не бачив? — аж досадно Мишці. — Взимку в лісі ні ягід, ні грибів немає - усе довкола біле.
— О-го-го-го! - регоче Їжачок. — Ну ти й начудила. Як же це — ні ягід, ні грибів немає? Адже всі з голоду вмерли б. Оце ти, Мишко, вигадала. І регоче, аж за живіт хапається.
Аж тут Рак іде.
— А спитаймо в Рака, - каже Мишка. Він підтвердить мої слова.
— Гаразд, — погодився Їжачок.
— Здоровий будь, Раче, — вклонилися йому.
— І ви здорові ходіть, — відповів Рак.
— Раче, — каже Їжачок, — а чи правда, що зима буває?
— Зима? — здивувався Рак. — Ніколи про таку не чув. А що це воно таке?
— Та ось Мишка розповідає, що зима — це коли надворі дуже холодно, мороз щипає за вуха, а земля вся біла.
— Земля вся біла? — вражено перепитує Рак. — Хіба ж таке буває?! То Мишка щось вигадала, та й плете нісенітниці всілякі.
— Звичайно ж, буває — не погоджується Мишка. — Сонце не гріє, і річка наша геть уся замерзає.
— Річка замерзає? А як це?
— Це коли вода стає твердою й по ній ходити можна.
— Вода стає твердою?! Оце ти, Мишко, насмішила! Хіба ж вода може бути твердою?! — засміявся Рак. — Скільки у воді плаваю, а ще ніколи не бачив, щоб вона твердою була.
І регочуть Їжачок та Рак із Мишки, аж за животи беруться.
А Мишці так прикро, що їй не вірять, аж плакати хочеться.
Коли Зозуля летить, та й сіла неподалік на кущ.
— Спитаймо в Зозулі, - каже Мишка. - Вона вже напевно знає, чи буває зима.
— Спитаймо, — погодилися Їжачок з Раком.
— Добридень, Зозуле, - привіталися.
— І вам день добрий, — відказує пташка. А скажи нам, Зозуле, чи буває зима?
— Зима? А що це таке, зима? — питає Зозуля.
— Та ось Мишка нам каже, що зима — це коли сонце не гріє, земля біла, а вода тверда.
— Оце так! — сплеснула крильми пташка. — Сонце не гріє, земля біла, а вода тверда — то хіба ж таке буває?
— Ну як же, — ледве не плаче Мишка. — Звичайно ж буває. Ні ягід, ні грибів немає. Всі дерева в лісі голі стоять. Жодного листочка не побачиш.
— Дерева голі?! Оце ти, Мишко, насмішила! Скільки в лісі літаю, а ще ніколи не бачила, щоб дерева голі стояли.
Сміються Їжачок, Рак та Зозуля із Мишки, що в них аж сльози виступають од сміху.
А Мишці так образливо стало, що їй ніхто не вірить. Адже зима справді буває.
Сіла вона, та й плаче.
А всю ту розмову чула стара мудра Сова, яка дрімала неподалік у дуплі. Виглянула вона, та й каже до Їжачка, Рака й Зозулі:
— Негоже це ви робите, що смієтеся з того, чого самі не знаєте. Звичайно ж, зима буває, але ви її ніколи не бачите. Бо ти, Їжаче, з самої осені й аж до весни спиш у своїй норі в теплому кубельці. А прокидаєшся тільки тоді, коли надворі сонечко пригріє й зацвітуть весняні квіти. Тож тобі й невтямки, що цілу зиму ліс під снігом простояв.
А ти, Раче, поринаєш у глиб ріки, і там у мулі перезимовуєш. А випливаєш, аж коли вода навесні прогріється. Тож і не знаєш, що річка скута кригою була.
А ти, Зозуле, як подмуть сирі осінні вітри, відлітаєш до вирію, в теплі краї. Та й не відаєш, що тут у лісі, де ти влітку пурхала в зеленому гіллі, стає холодно, морозно, все листя з дерев обпадає.
Соромно стало Їжачкові, Ракові й Зозулі, що вони Мишку скривдили. Попросили пробачення в неї, пообіцяли, що ніколи не сміятимуться з того, чого самі не знають.
А Мишка вже на них і не ображалася. На пироги всіх запросила. Та тільки вже не на зиму, а на завтра.
Тут і казці кінець.
О. Хоменко
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|
