Ти прийшла-таки до мене, довгождана, вимріяна, срібляста. Ти завітала до заснулого гаю, де ти пройшла цієї ночі, лягло на землю, на дерева, на почорнілі кущі пухнасте срібло.
Здрастуй, чарівна зимова казко!
Ти прийшла чиста і непорочна, як снігуроч-ка-чародійка, що з'явилась із холодних завій півночі, прийшла й заворожила гай, кожну сосну, березу, осокорину...
Зелені сосни стояли по коліна в снігу, надівши на себе білі кожухи, вгинаючи під срібним хутром охололі плечі.
А берези! Яким дивом іскрились берези! Здавалось, вони піднялися зі снігів, білокорі, пружні, ковані з кришталю. Вони були схожі на царівен, на гордовитих дочок землі, що владарювали серед білого безгоміння.
Все-все було запорошено ворохами сніжинок, і ніхто ще не пройшов по тих килимах. Тільки червоногруді снігурі носилися над чагарями, збиваючи з гілок срібний пил.
Все було у полоні незвичайного зимового пейзажу, білих-пребілих тонів, темних ліній, голубих, блакитних відтінків. Щось невблаганне і потаємне є в чарах природи. Здається, зима хоче засліпити красу зеленої весни, жовтогарячого літа й золотої осені.
Її краса виткана не з буйного зеленого листу, не з розмаїтості трав і квітів, не з золотого колосу, не з осінніх щедрот дозрівання. Ні! Вона створена з води! Із звичайної води, що перетворилась у чарівні сніжинки, які заграли під сонцем холодним кришталем.
Справді, хіба це не диво!
Еще про:
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|
